Вражаючі історії визвольної боротьби та українських патріотів зібрали в історичному музеї просто неба на Шумщині. Цими вихідними там відтворили життя і побут повстанців. Бабуся, спираючись на дві палиці, піднімається до повстанського цвинтаря в лісі біля села Антонівців Шумського району. Саме на цій території наприкінці 1942 року була створена перша велика база УПА на Тернопільщині. Разом із повстанцями, які боролися за незалежність України, була і Марія. Вона приєдналася до упівців, коли німецькі окупанти почали вивозити людей на роботи. Тоді їй було 16 років. У підпіллі працювала друкаркою. Згадує, як з 1942 по 1946 роки майже безперестанно провела під землею в криївках. Зумівши втекти від німецьких окупантів, після війни Марія потрапила в руки інших загарбників. Енкаведисти арештували дівчину на свято Трійці. Після тортур і радянського суду зовсім юною відбувала 10 років в таборі у Воркуті.Сюди, на місце свого штабу, вже старенька Марія приїжджає тепер із Почаєва щороку на свято Покрови, коли відзначають річницю Української повстанської армії. Минула субота була для неї особливо щемкою. Впродовж двох днів на території колишнього штабу відтворювали життя упівців. У лісі відновили штабний будинок, криївку, повстанський цвинтар, кухню і конюшню. А учасники реконструкції показали один із боїв УПА проти підрозділів німецького Вермахту в 1943 році.
Як упівці билися з окупантами
Ліси поблизу Антонівців і сьогодні густі й неймовірно гарні восени. Коли у воєнний час тут почалося зароджуватися українське підпілля, ці місця стали справжньою знахідкою для повстанців. У такі лісові масиви німці боялися заходити, а якщо були сутички, то окупанти намагалися не вв’язуватися в бій, розповідає голова товариства пошуку жертв війни “Пам’ять” Любомир Горбач.
Кілька десятків учасників товариства, які відтворювали бій упівців з німцями, приїхали з сусідніх областей. Для них це не просто захоплення, а спроба дослідити минуле і показати іншим, в яких умовах українцям доводилося відстоювати свою державу.
– Під час реконструкцій ти вчишся всього – готувати зброю, бігати, переповзати, і коли на Донбасі в 2014 році почалася війна, із 40 членів товариства – 20 пішли на фронт, – розповідає Любомир Горбач. – Вчили там інших, як підготувати табір. Спершу з наших хлопців сміялися, поки не з’явилися жертви, яких можна було уникнути, якби командування правильно організувало побут і розташування сил.
Весь одяг, у якому реконструктори відтворювали бій, пошитий за зразком тих років, розповідає керівник товариства. Навіть сукно – старе. Зброя, яку використовують, теж переважно історична – часів минулих воєн, переобладнана для шумових набоїв.
Куштували повстанського хліба
З нагоди свята у повстанському лісі запрацювала пекарня, де всіх охочих пригощали щойно спеченим хлібом. На цьому ж місці колись і справді стояв будиночок, у якому готували для повстанців їжу. Господарське забезпечення упівців порівнювали із системою кровообігу людини – все було продумано до найменших деталей. Наприклад, для кожного повстанця була встановлена норма споживання хліба – 700 грамів щодня на вояка. Поранені й ті, хто відзначився, отримували навіть більше.
– Люди тут жили таким життям, як всі, тільки боролися за волю, – каже Ганна Тимчук, яка порається у пекарні. – А хліб пекли, коли кому приходилося. Бувало, що й чоловіки, бо і жінки ходили в розвідку. Якщо не було часу чекати, поки “зійде” хліб, то готували на жару підпалочки – маленькі хлібці, які обсмажували з двох боків.
Жінка розповідає, як вдосвіта розчиняла тісто на хліб, і не стримує сліз. У багатьох, хто минулими вихідними приїхав на Шумщину вшанувати пам’ять повстанців, рідні також були у підпіллі.
– Я зі Стіжка, це село спалили німці, – згадує Ганна Тимчук. – А мій дядько загинув від енкаведистів у Кременецькій тюрмі, і навіть нема могили.
Село, яке “стерли” з карти
За всіма загиблими молилися на повстанському цвинтарі. У дванадцяти могилах поховані воїни, які померли від ран в упівському шпиталі й не мали поблизу родичів. Обабіч дороги до кладовища встановлені пам’ятні стели, на яких закарбували імена загиблих воїнів УПА та їхніх командирів з 35 сіл Шумського району.
– Село Антонівці, сусідній Стіжок – це унікальні місця, – розповідає голова Тернопільської ОДА Степан Барна. – Тут були зосереджені найбільші потуги Української повстанської армії. Тоді УПА воювала на два фронти: проти німецької, фашистської країни на Заході та проти “червоної” Росії, Радянського Союзу на Сході. Дуже багато речей вдалося відновити. Тепер цей комплекс фактично отримав друге дихання.
За часів Союзу намагалися зробити все, щоб історія боротьби повстанців пішла в забуття. Після Другої світової війни указом Президії ВР УРСР у 1952 році Антонівці були ліквідовані. Насправді ж село фактично знищили ще восени 1946-го, коли 177 родин вивезли в Запорізьку область, інші розселили на Тернопільщині. Відновили Антонівці, коли Україна здобула незалежність.
На місці колишнього штабу планують створити комплекс, який би постійно функціонував – у ньому планують проводити екскурсії та організовувати дитячі табори.
Синичка зі шпильками в серці
Сьогодні найкраще відновленим об’єктом є приміщення самого штабу, розповідає директор Шумського краєзнавчого музею Алла Матвіюк. Цей штаб називали Антонівецькою повстанською республікою. За даними дослідників, у шумських лісах пройшли вишкіл 17 тисяч повстанців. Загони щоденно поповнювали люди: бійці приймали присягу і готувалися до боротьби проти окупантів. Розгромити табір змогли лише з неба, коли влітку 1943 року німці прислали сюди авіацію з фронту.
У штабі вдалося зібрати літературу, документи, світлини, які розповідають про життя повстанців. Є особисті речі – фрагменти компаса, пряжечок, бритва. Багато історій простих людей, які вірили у справедливість і жертвували за це життям.
– У нас цілий розділ виставки присвячений жінкам в УПА, – розповідає Алла Матвіюк. – Медсестрою тут була Ніна Іллівна Андрущенко. Псевдо її було Синичка. Часто повстанці казали, що вона, як та пташечка, підлітає і надає першу необхідну допомогу. Коли її арештували енкаведисти, вона думала, що не витримає тортур, і встромила собі в серце дві шпильки. Дивом Синичка вижила, навіть стала об’єктом для наукової роботи в Норильську, де її взялися лікувати.
На фото в музеї Ніна – молода красива дівчина, з ясними очима і усмішкою. Такі ж ясні очі досі у 92-річної Марії Антонюк. Біля кам’яних стел вона промовляє імена загиблих вголос.
– Чотири роки в підпіллі я майже безперестанно провела під землею. Дуже непросто було все, але гордилася, що я – українка. Потім у Воркуті прийшлося тяжко працювати, і все одно завжди вірила, що приїду і буду ходити по тих місцях, де була в молодості. І сьогодні я горджуся тим, що живу, – каже пані Марія.
Вона зводить свої очі вгору й зі смутком додає:
– А нині певно останній раз приїхала…
