Не очікували, що тут настільки гостинно. Як Тернопіль зустрів переселенців з Харкова (РЕПОРТАЖ)
Автор:
Юлія Іноземцева
- На залізничному вокзалі, попри мокрий сніг та холод, нині шумно.
- Тернополяни зустрічають вимушених переселенців із Харкова, адже місто сильно постраждало від атак російських військ.
Харків’ян приїхало чимало – здебільшого жінки та діти, старші люди. Значно менше є чоловіків і молодих хлопців. Чимало іноземців. Перед будівлею вокзалу звучить японська, китайська, грузинська та інші мови.
Більшість прибулих, до яких підходжу, відмовляються від допомоги. Їх або вже чекали на місці друзі чи рідні з Тернополя, або оперативно зустрічали волонтери та просто небайдужі містяни. Вони відразу скеровували харків’ян як їм добратися до найближчих пунктів прийому біженців, де можна поселитися, поїсти, попити гарячого чаю чи кави, відпочити.
Підходжу до однієї із сімей: дві жінки (одна старша, інша молодша) і маленька дівчинка стоять із величезними валізами, наплічниками і безліччю сумок.
– Ви до нас підійшли, бо відразу зрозуміли, що ми з Харкова? – усміхається Наталія Олексіївна.
До Тернополя вона прибула із дочкою Катериною та внучкою.
– Мене звати Діаночка, – вигукує дівчинка у жовтій куртці.
Жінка розповідає – пасажирів у поїзді було дуже багато – і лежачи, і стоячи їхали. Спершу кілька днів сиділи у підвалі, в укритті, а потім вирішили вирушати із міста.
– Ми щойно дізнавались за гуртожиток якийсь у Тернополі, чи є там місце, щоб трохи пожити. А тоді пошукали в інтернеті якісь благодійні організації тут. Зателефонували в одну, там відразу відповіли, і от зараз очікуємо поки нас заберуть. Ви не ображайтеся, що я російською говорю. Українську розумію, навіть трохи знаю і говорити можу, та не дуже гарно, – перепрошує Катерина. – Тернополя ми взагалі не знаємо. Вийшли з потяга із переляканими очима і думали: що ж робити, куди дітись? Але нам у вашому місті буквально з перону почали допомагати. Дуже гостинні люди тут мешкають.
Не один тернополянин вже підходив і пропонував поміч...
Недалеко на когось очікують дві жінки з дітьми. Відмовляються представлятись, але цікавляться у мене – чи часом не волонтерка і не допомагаю з пошуком осель для приїжджих із Харкова. Жінки кажуть – жити мають де, і вже не один мешканець Тернополя, відколи вони приїхали сюди, підходив і пропонував поміч.
– Дякуємо, що підійшли, але нас тут зустрічають, маємо родичів у місті. Їхати було важко, але, впринципі, терпимо. Багато людей, навіть на «переходках» у поїзді стояли. У дорозі волонтери давали воду, лікарі допомагали діткам, яким ставало погано, - розповідає одна із них.
Пан Володимир із сином, до яких підходжу наступними, говорить, що ще чекають на дружину (маму) – вона, мовляв, запитує щось на касі вокзалу. Чоловік кахикає, ділиться – п’ятий день вже не спить, зараз змерз і голодний.
– Ми шукаємо зараз якусь квартиру, аби поселитись. Наше місто розбомбили. Ми троє побігли на поїзд, навіть не запитали куди він відправляється – на Львів, на Ужгород – всеодно. Сіли, поїхали, а навколо стріляють. Дорога ніби нормальна була, але людей – сила-силенна. Родичів у Тернополі не маємо, знайомих теж. Та, на щастя, тут багато небайдужих, нам помагають облаштуватись, – розповідає Володимир.
У Харкові зараз страшно залишатись...
Бачу чоловіка, який самотньо стоїть віддалік. Його звати Туфік, він не переселенець, та родом з Харкова. Там навчався, прожив більшість свідомого віку. Останні три роки мешкає у Тернополі.
На вокзал Туфік приїхав зустріти свого близького друга із сім’єю. Вони були змушені швидко покинути місто через обстріли та вибухи.
– Щойно прибув поїзд з Харкова, але я дізнався, що товариш їде іншим. Мушу зачекати. Треба буде гостей спершу поселити, а тоді напевно відправлю їх до Львова. Або у Варшаву поїдуть, тут на вокзалі вже стоїть автобус, набирає пасажирів. У Харкові зараз страшно залишатись. Хто зміг – той виїхав: жінки, діти, пенсіонери, – ділиться Туфік.
Багато хто із біженців везли з собою із дому домашніх улюбленців – котів і собак. Тварини трошки перелякані, бо ж не звикли до такого «туризму».
Ми постійно забуваємо, де ми...
Деякі харків’яни на Тернополі свою подорож не закінчують – їдуть далі або до Львова та Івано-Франківська, або за кордон. На залізничному вокзалі чимало наших містян своїми автівками пропонують довезти прибулих до їхнього місця призначення. Також стоїть величезний автобус, що їде до пункту перетину кордону з Польщею та «збирає» переселенців.
– Нам до Львова доїхати треба. Ми от викликали таксі і збираємось на автовокзал, – говорить старша жінка.
Імені не називає, приїхала із Харкова разом із сином та невісткою. Дякують мені, що поцікавилась у них, чи слід допомогти.
– Дуже мало поїздів є у ту сторону. А ще ми постійно забуваємо де ми є, – жартує її син. – Сіли на поїзд у Харкові і мали два варіанти куди їхати – або в Івано Франківськ, або у Тернопіль. Обрали друге, бо мама колись, давно тут вже була. Зараз підемо десь перекусимо, зголодніли у дорозі, – говорить чоловік.
Ксенія із дочкою шукали транспорт, аби добратися до кордону із Польщею. Говорять, що дивилися на розклад поїздів – буде на Львів, але людей, охочих їхати, сила-силенна, і квитків вже, схоже, немає. Ксенія розпитує мене про перевізників – чи зможе їх хтось довезти. Каже, що не мають багато грошей з собою, бо не встигли взяти.
– Ми вперше у Тернополі, нічого не знаємо. Хочемо швидко і безпечно дістатися до автовокзалу. Розглядали варіант іти пішки.
Я викликаю для них таксі, однак через хвилин п’ять якісь волонтери, що приїхали на «залізничний» автомобілем, погоджуються довезти пані Ксенію із дочкою куди їм потрібно. Ми прощаємось, обмінюємось контактами і вона дякує.
Говорить – не очікувала, що тут у нас всі настільки гостинні та раді допомогти у скруті...
0 Коментарі