Юрій Костишин, який воює у 44 артилерійській бригаді під псевдо "Кіт Характерник", між боями на фронті встигає фотографувати на телефон природу та своїх побратимів. Знімки публікує у соціальній мережі Фейсбук. Поки "Кіт" знищує окупантів — його друзі роблять виставки творчості артилериста. Нещодавно його фото представили у Вільнюсі.
Чому має такий псевдонім і як прийняв рішення піти на фронт — розповів "Суспільному".
Розкажіть про свій підрозділ. На якому напрямку працюєте?
З початку повномасштабного вторгнення, це вже не є секретом, наш підрозділ був на захисті Київщини. Потім була Житомирщина, Волинь. Потім Бахмут і зараз на Запоріжжі. Такі найгарячіші напрямки. Ми прикриваємо роботу нашої піхоти.Найскладніше, коли немає родинного тепла
Яка зараз ситуація на вашому напрямку?
Зараз я у відпустці. Були такі моменти, коли можна було відпочити. Але зараз там гарячіша пора. З боєзапасами проблем немає, з розрахунками проблем немає. Всі готові, всі воюють. Це війна. Зрозуміло, що одним словом важко сказати. Все постійно змінюється: щогодини, щохвилини. Сьогодні ти живий, завтра тебе вже немає. Сьогодні такий наказ, завтра інший. Сьогодні робота цілу ніч, завтра відпочиваємо. Тобто все змінюється як завгодно. Нам дають завдання — ми прикриваємо евакуацію наших поранених. Ми підлаштовуємося під піхоту, сприяємо їхньому наступу. Бувають моменти, коли наші відходять, ми повинні прикрити їхній відхід. Багато є таких моментів, про які нам не говорять. Є ціль і її треба вразити, знищити. Іншого нам не доносять. Ну, бувають моменти дуже гарні, коли ми вразили ціль, коли ми знаємо, що це за ціль. Це просто ейфорія, коли артилерист знає, що він вразив, а потім ще з’являється відео. Коли командир тобі показує на планшеті відео, як воно там феєрично все вибухає вогняними грибами — це просто радує душу.
А що найскладніше?
Найскладніше буває, коли твій розрахунок розбивають. Найскладніше, коли когось ранять, або хтось покидає нас. Це дуже складно. Знову ж таки, різні моменти. Буває ситуація, коли всіх треба зібрати вкупі. Ти себе уявляєш капітаном на піратському абордажному судні. Коли ти працюєш, коли по тобі працюють — такий адреналін піднімається. Важко — це дистанція з рідними, близькими. Оці телефонні дзвінки, в месенджері повідомлення, воно трохи рятує ситуацію. Немає того затишку, родинного тепла. Немає доторку долонь дитячих. Я проґавлюю життя своєї дитини. Навіть я проґавив кавалочок її випускного, я проґавив її вступ. Я був на зв’язку, але я не був фізично присутній. Вона вже на другому курсі навчається у Львові. Так пощастило, що вона поїхала на навчання. Частина навчання в неї онлайн, частина в реалі. Ми поїхали, десь погуляли з нею. Я стараюся. Я їй кажу: "Доню, не думай, що я за тобою слідкую особливо. Просто мені хочеться побути з тобою, бо потім я поїду знову". І вона це все прекрасно розуміє. Найскладніше, коли немає родинного тепла. Коли така дистанція велика.
Фотографія — це спосіб показати щось інше
Ви на війні з 2015 року. Як ви тоді ухвалили рішення піти на війну?
Мабуть, я і не ухвалював рішення. Зрозуміло, що жіноча половина нашої сім’ї була не те що проти, але вона дуже хвилювалася за мене. Але так просто пішов і все. Тоді формувався артилерійський дивізіон в 93-й бригаді. Я і дуже багато хороших людей його, практично, з нуля створили. І хороше командування було. Тоді більш-менш була спокійна ситуація. Потім демобілізувався. Потім контракт, бо воно завжди тягне на якусь авантюру. Потім закінчився контракт і почалася повномасштабна війна. Зранку літаки і це все літає. Шум, гамір. Мала в тій ковдрі. У мене є брат, на два роки молодший від мене. Він також зараз продовжує службу. І мала нас проводжала. І оце найскладніше: ти так ідеш, повертаєш голову назад, заглядаєш за ріг двору так, щоб ще шматочок її фігури було видно. Вона така заплакана. Я кажу: "Головне, щоб з вами все було добре. Якщо у вас вдома все було гаразд, то мені буде якось спокійніше на душі".
Навіть в такій складній ситуації ви встигаєте фотографувати. Ваші знімки зазвичай зроблені на телефон. Розкажіть, як ви це робите, що вас надихає?
Мабуть, це щось генетичне. Дідусь мій колись після Другої світової війни закінчив Львівське училище, здається, на кіномеханіка. Ми постійно з ним проявляли фотознімки. Проявники, закріпники, вода. Промивалися фотографії. Оце таке з дитинства. Мабуть якось генетично воно передалося. Я трохи фантазер за натурою. Тобто мені оцей світ не нудний взагалі. Він дуже цікавий. Але чомусь завжди хочеться знайти якісь дверцята в щось інше. Фотографія — це спосіб показати щось інше. Я ходив на роботу пішки. Хіба що, напевно, в моменти, коли землетрус, апокаліпсис, ядерна зима — тоді я можу їхати маршруткою. А так, то завжди ногами. І завжди, поки заходив на роботу, я фотографував схід сонця. І всі дивувалися: "Як ти йдеш ногами на роботу і ще встигаєш щось сфотографувати, викласти в соцмережі?
Ти, як справжній характерник
А де ви працювали?
Я в екологічній службі нашій працював. Потім працював в тернопільському гіпермаркеті будівельних матеріалів. Відділ електротехніки — відділ, в який я найменше думав, що потраплю. Я людина за складом розуму гуманітарна. Але там дуже хороші люди. Вони підтримують навіть зараз. І не нарочито, а по-справжньому. Тому що ти відчуваєш це навіть в тих словах з месенджера. Люди справді співпереживають. Багато хлопців вже загинули. Я ще не знаю, як цей світ зібрати. Він зараз нагадує розбите дзеркало. Ти на двосторонній скотч оце скло наклеїв. По формі наче дзеркало, але зовсім потріскане, розбите. І потім треба буде якось це все ладнати докупи, якось жити з цим, пам’ятати людей.
Який історія вашого позивного?
Позивний "Кіт Характерник". Він так складається кумедно з двох частин. Позивні, як правило, не просто так даються. Це не так, що от я собі вибрав. Я ще в школу як ходив однокласники мене називали "Котом". Я не знаю, звідки вони це взяли. Потім в університеті — передлітня пора, був кінець пари, там вже й сесія така собі, прочинене вікно і я щось так "закімарив". Хтось зайшов і каже: "От кіт на осонні спить". І воно так і там продовжилося. А "Характерник" додалося – це небажання бути дотичним до чогось химерного. Може воно так підсвідомо вийшло. У 2015 році ми стояли на нулі, на спостережному пункті. Я палив багаття. Це був день. І я так сів — у мене тоді була вибрита голова, був козацький чуб. І я так себе сфотографував на фоні цього багаття. І мій одногрупник, побачивши цю фотографію, каже: "Ти, як справжній характерник". Ну, я думаю, це так круто звучить.
Деталі у сюжеті "Суспільного":
Джерело: 0352.ua
0 Коментарі